36 років тому, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС вночі о 1-ій годині 23 хвилині велетенське полум'я несподівано розірвало нічну пітьму. Тоді незахищені й не навчені спеціально люди у теплі квітнево-травневі дні кинулись на боротьбу з радіацією. То були дні самопожертви, дні страху, горя, смертей, які вразили увесь світ. Чорнобильська катастрофа рівняється вибуху більше, як 500 атомних бомб. Радіоактивна хмара проникла в атмосферу всієї північної півкулі Землі.
Три з половиною мільйони українських громадян уражено радіацією. Майже півтора мільйона з них – діти Це можна порівняти хіба що з жертвами війн Тисячі з них уже передчасно пішли з життя, сотні тисяч страждають від хвороб.
Ці цифри, можливо, й були б меншими, якби тоді були чітких правил щодо дій за даних обставин у екстремальних і надскладних умовах. Тож часто доводилося діяти не за службовими інструкціями, а за велінням власної інтуїції та сумління сміливості та почуття обов'язку.
Досвіду та навичок боротьби з радіаційним лихом ліквідатори набули вже там, у Чорнобилі, полишивши натомість на цій землі частку власного здоров'я.
Одним із тих, хто став на захист людей і України в ті дні був ліквідатор аварії на ЧАЕС другої категорії, а нині – слюсар ТОВ «Малин Енергоінвест» 59-річний Аркадій Іванович Комаренко. Тоді 23-річний водій самоскиду, котрий працював на ВАТ «Малинське АТП-11845» як і решта його колег, отримав наказ: завезти асфальт у чорнобильську зону. Інші автомобілі поблизу с.Копачів Іванківського району, що за чотири кілометри від АЕС вимощували «подушку» з піску, а колона з Малинського АТП-11845 ззаду підвозила – асфальт… До цього пан Аркадій отримав водійські права у Малинському ПТУ № 36, відслужив у лавах Радянської армії у Ковелі Волинської області де був рядовим-зв'язківцем, а диплом спеціаліста за фахом «Технік-технолог лісового господарства» отримав під час навчання у місцевому лісоколеджі.
— Нам тоді сказали просто: «Сталася аварія і велика пожежа. Потрібно допомогти! Слова «ні» тоді в нас не могло навіть і бути!» -- пригадує ліквідатор. – Ми тоді толком нічого й не знали, що відбувається і не підозрювали наслідків цієї біди для людства. Коли ми їхали завантажені в колоні більше п'яти автомобілів нам порадили єдине: «Можете випити по 50-100 грамів горілки… для дезінфекції». Перший раз я в зорні ЧАЕС був 11 травня 1986 року… Тоді, перебуваючи зовсім поряд із реактором, відчував перчіння в горлі, боліла голова, загальна слабкість організму… Другий раз у Чорнобиль потрапив уже через військкомат, де перебував із лютого по червень 1987 року. Тоді нас направили на ліквідацію наслідків аварії. Були хлопці, кого відправляли й на реактор… Вражало там все: рудий ліс, пустки, розрушена інфраструктура, брак людей…Нас називали «аістами». Поряд із нами були також хлопці з різних країн колишнього Радянського Союзу: Прибалтики, Архангельська, України…
Харчували не погано: давали з складів червону ікру. Місцеві жителі також до нас відносились нормально, допомагали чим могли.
— Я мовчки виконував все. що нам загадували, і ніколи не гнався за оформленням собі груп, високих категорій, бо вважаю це кощунством і великою аморальністю, -- сказав пан Аркадій. – Нині отримую 2900 гривень пенсії. Від держави маю ще 204 гривні надбавки на так зване «чисте» харчування. 50 відсотків знижка за оплату за використані електроенергію, воду, газ, безкоштовний проїзд у громадському транспорті, але я ніколи цією пільгою не користуюсь, бо практично нікуди не їжджу й прекрасно розумію, як такі «пільговики», як я, б'ють по кишені перевізників… Ще нам виділяють путівки на оздоровлення до «Денишів», Трускавця, санаторію на Київщині, але я також цими послугами не користуюсь. Мені найкраще вдома, з рідними та близькими. Маю кохану дружину Марину Петрівну та двох синів – Максима та Артема, котрі з родинами проживають у Харкові та Малині. Маю ще двох братів.
Адже у вільний від роботи час пропадаю у своїй невеличкій столярній майстерні. Над виробами з дерева «чаклую» давно. Це заняття перейняв від свого батька Івана Петровича, котрий також полюбляв цю нелегку справу. Своїми руками виготовив лазню, майструю з вагонки, багато різних речей змайстрував своїми руками. І це мене надихає на подальшу творчість.
Нині підтримую зв'язки і своїми колегами-водіями, з якими був у Чорнобилі: Миколою Музиченком, Миколою Стецкевичем, Віктором Воловнем, Геннадієм Грегулем.
— Про нас зараз згадують лише двічі на рік, -- жаліється ліквідатор. – Міняються президенти, депутати, а ставлення до нас, ліквідаторів, незмінне. Дуже хотілося б, щоб до нас нарешті повернулися обличчям державні мужі й ми відчули справжню увагу й турботу.
Адже пам'ять не має строків давності. У наших серцях, у серцях прийдешніх поколінь житимуть імена тих, хто собою захистив нашу країну і світ від атомно-ядерного смерчу, хто передчасно пішов від нас, уражений Чорнобилем.
36 років минуло з часу аварії в Чорнобилі. А біль не вщухає, тривога не полишає людей. Чорнобиль – це слово знає увесь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсмертя це пам'ять і наш нестерпний біль. Тож, пам'ятаймо про це й знов і знов повертаймось до тих трагічних квітневих днів, які стерти з пам'яті не можна ніколи…
Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Фото автора.
